Вітаю тебе, подорожній! Сідай ближче, доки ще вогонь тріщить у грубці. А я розкажу, як зварив дуже смачний борщ… та не простий, а львівський, кислий, із квашеного буряка — такий, що пам’ять про нього довше тримається, ніж у молодого батяра перша любов.
Було це під Великдень. У таверну мою — «Синій Кіт» — забрів мандрівник. Худющий, як тріска, втомлений, голодний, а в очах — туга за домом.
- Кіт, — каже, — зварив би ти чогось справжнього... галицького».
А я ж не з боязких. Поліз у комору: буряковий квас домашній стоїть, бурячок квашений хрумкий, сушені білі гриби пахнуть димом і мохом. Подивився на все те добро і думаю: «Ану, зроблю йому борщ такий, щоб навіть привид старого кухаря із сусідньої кам’яниці нюхом виліз!»
Коли закипів той борщ, запах пішов такий, що навіть коти з дахів поспускались. А як я його подав — з ложкою сметани, з часничком, зі скибкою хліба житнього — мандрівник аж сльозу пустив.
Кажу тобі: не страва, а молитва в тарілці.
Тож бери ножа і вперед, готуватимемо разом!