Довгих днів, подорожній!
Сядь ближче до вогню, зараз буде історія, від якої й борода скручується в клубок, і живіт муркотить. Давним-давно, ще коли землю снігами вкривала не зима, а старі чари, у самому серці польських земель народилася страва. Проста, як пісня, та сильна, як лісовий мед і назвали її zalewajka. Варили її в казанках, над багаттям, у старих кухнях, де кожен інгредієнт мав душу і пам’ять.
Я натрапив на цей рецепт, коли шастав поблизу Радомська, облизуючи вуса після невдалої крадіжки ковбаси. У затишній хатині, де пахло димом і цибулею, мене нагодувала старенька бабуся, що розповідала, як цей суп рятував від голоду і суму. У горщику кипіла картопля, засмажена цибуля кликала носа до столу, а зелень кидалась згори, мов листя восени.
Це суп не з книжок про вищу кухню. Це страва, яку ти вариш, коли надворі завірюха, коли нема чим здивувати гостей, але треба зігріти душу. Zalewajka — це той випадок, коли просте стає священним. Тут немає трюфелів і оливкових олій. Тут є час, терпіння, і запах, що повертає додому.
Тож розтопи плиту, візьми картоплю, цибулю і картоплю. Звари цю страву, як варили її сотні років до тебе. І нехай твоя кухня зазвучить голосами предків, а кожна ложка стане кроком у добру історію.