Привіт, подорожній!
Зазирнув ти в таверну в добру пору — надворі знову віє прохолодою, дим з комина в’ється в небо, а вогонь у грубі потріскує, мов оповідає стару легенду. І я, що пережив не одну зиму і не одне побиття ложкою по лапах, розповім тобі про соус, що народився з духмяного спогаду дитинства — соус зі сливового повидла.
Колись, коли я ще бігав малим котом по саду за метеликами, моя бабця варила сливове повидло в мідному казані. Пахло воно так, що навіть ворон із сусіднього дуба злітав ближче, аби вдихнути аромат. У ті дні ми мазали те повидло на хліб, змішували з молоком, додавали у пироги… Але був один рецепт, про який знали тільки в нашій родині — густий, ніжний соус що зігріває, де повидло тане в молоці, як перша сніжинка на теплій лапі.
Коли я став господарем цієї таверни, вирішив відтворити той смак. Додав трошки кориці, щіпку лимонної цедри — і соус зазвучав інакше. Його добре подавати до млинців, запечених груш чи навіть сирників. А ще краще — до гарячих розмов у компанії добрих друзів, з келихом вина або чашкою чаю.
Тож якщо серце просить тепла, а живіт — чогось особливого, не зволікай. Готуй цей соус, і нехай кожна ложка буде як добрий спогад з дитинства.