Привіт, подорожній.
Зазирнув до таверни? Добре зробив. Сідай біля вогню, обітри черевики та слухай.
Колись давно, ще до того, як у Львові каву варили, а в Києві пиво у броварнях пінилось, на одному з гірських перевалів стояла маленька, закопчена таверна. Там я, Синій Кіт, варив борщ. Але не міський — а дикий, гірський. І не з модних томатів, а з квашеної капусти, копчених ребер, буряка й духу диму, що висів у повітрі, наче сивий лісовий дід, що заблукав між смереками.
Цей борщ не з ресторанів. Він із дров’яної печі, з грубої дерев’яної ложки, якою ґазда сьорбнув і сказав:
«Аби жи́ти — треба їсти капусняк».
І хоч його іноді готують пісним, без м’яса, справжню силу він має з копченими реберцями, добрим салом і жменею любові, кинутою під кінець.
Кислинка — від капусти. Легенька солодкість — від буряка. А ще дим, той, що вбирається в кожну кісточку, як вечірній холод у вовняну куфайку.
То що, будеш варити з нами? Гайда до кухні. Рецепт чекає