Привіт, подорожній!
Прошу, проходь до теплого вогнища, сідай ото на лаву, не бійся, шерсті на ній нема, я прибрав. Сьогодні я підготував дещо незвичне, особливе. Не рагу, не гуляш, і навіть не печеня. А справжнє карпачо з яловичини. Це страва, яку я вперше скуштував у далекому порту Венеції, коли ще був юним мандрівним кухарем, і вмів тільки, бульйон із кісток варити.
Ох, та мить!
Там, у прибережній таверні з червоними ліхтарями та розчуленим господарем, я вперше побачив, як яловичину не смажать, не варять, не тушкують, а... тонко-тонко ріжуть. Майже як аркуші з чарівного пергаменту, м’ясо лягало на тарілку, і здавалося, що ось-ось і розлетиться, мов листя від вітру. Потім, кілька крапель оливкової олії, трохи лимонного соку, щіпка морської солі, і дрібка перцю.
Я привіз той рецепт у свою таверну, додав трішечки свого: руколу з саду ельфійської кухарки, пармезан, що пахне димом ватри, і магію подачі, яку я плету своїми лапами при світлі свічок.
У нашому світі ця страва для тих, хто любить ніжність, хто цінує простоту і чесність смаку. Ти не знайдеш тут соусів чи спецій, що ховають суть. Тут все, як є: м’ясо, олія, лимон, і в той момент коли ти відчуваєш смак, розумієш що цього більше не забудеш.
То як, друже, підеш зі мною у кухню? Я тримаю ніж і в мене вже охолоджується вирізка. Або спробуй приготувати сам і ти відчуєш себе не просто кухарем, а майстром магії смаку.