Довгих днів, подорожній!
Сідай ближче до вогнища, розігрій лапи… Розповім тобі одну історію — про суп, що колись врятував ціле село від осінньої нудьги та першого холоду. Було це давненько, ще коли гарбузи росли вільно, як бур’яни, а імбир везли здалеку в шкіряних мішках, охайно загорнутий у тканину разом із тавром з далекого Сходу. У Провансі, де пахне лаванда, і сонце ніжно гріє, жила стара травниця. Знали її всі, бо варила таке зілля, що й кістки переставало ломити, і серце тума. Але одного разу, замість настоянки, вона зварила суп…
Гарбуз поклала золотий, як мед при заході сонця. Імбир додала свіжий, духмяний, трохи пекучий. В казані воно буркало, кипіло, пахло так, що вуха згортались. Прийшов той суп на столі до кожної хати: зігрівав, втихомирював і дарував тишу в думках. І якби не цей суп — хтозна, може, і не встояли б мешканці села перед тією холодною осінню.
Смак у нього м’який, як пухнастий плед, а гостринка як приглушений жарт старого пірата. Ложка і ти вже біля вікна, слухаєш дощ, а кіт муркоче на колінах
Тож якщо шукаєш тепла не лише в тарілці, а й у душі не гай часу. Зготуй цей гарбузовий крем-суп з імбиром. Хай він зігріє тебе так, як колись зігрів ціле село.