Привіт, подорожній!
Сідай за столик, налий собі чарку і слухай одну цікаву історію — з лісом, снігом і запахом буряка...
А було це давним-давно, коли ще мольфари варили не тільки зілля, а й добрі борщі. Один такий мольфар жив на полонині, у хатці зі смерековим дахом, і мав він дивну звичку: щороку перед Різдвом йшов на три дні в ліс. Казали люди, що йде він по гриби... але не прості, а ті, що ростуть там, де нічна сова хату має
Він не розповідав нікому, що варить. Але якось на Святвечір у двері його хати постукав Чугайстер — лісовий дух, босий і голодний.
— Маєш щось гаряченьке, мольфаре? — спитав він потираючи сиву бороду.
— Маю, — сказав мольфар і поставив перед ним миску борщу.
Той з'їв. Облизався. Постав миску на стіл.
Відтоді цей борщ став святковий. Тільки раз на рік його можна варити. І тільки тому, хто не шкодує часу на готування й пам’ятає, звідки прийшов.
Той мольфар дожив до дев’яноста дев’яти років і перед смертю шепнув рецепт мені. Не комусь там, а саме тому, хто лапами топче піч, варить борщ і часом ховає чарку в коморі. З того часу я щороку перед Різдвом варю той самий борщ. З буряком, сушеними білими грибами, солодкою пасулею і краплею. І ще дрібкою магії, бо без неї — то вже не той смак.
То що, бери ложку, сідай ближче до грубки.
А вдома звариш собі сам.
Я зараз покажу, як…