Довгих днів, та приємних ночей, подорожній!
Присів би ти до вогню, гріючись після довгої дороги, й послухай стару історію, яку я, Томидло Сиволап, чув ще від кухарки з гірського села десь під Франківськом. Страва, про яку йдеться, не нова й не модна, а така, що смакує серцю й пам’яті.
Колись давно, ще коли села ховалися в заметах, а зорі блищали над ґанком, одна господиня не мала м’яса до борщу. У хаті лиш буряк, сушені грушки, трохи грибів — і віра, що свято має бути з душею. Вона зварила страву просто: без солі, бо піст, без м’яса, бо так годиться на Святвечір. Та той борщ вийшов такий духмяний, ніби самі зорі з неба до миски зійшли.
Буряк дав глибину, грушка — солодкуватий настрій, гриби чи квасоля — ситість і затишок. У цьому борщі — тиша зимового лісу, аромат печі та смаки, що забути важко. В кожній ложці — приглушене тепло, якого нам часто не вистачає.
З того часу цей борщ варять щороку, особливо на Святвечір, коли за столом збирається родина, свічка горить у вікні, а в мисці — те, що передається з покоління в покоління.
То ж якщо хочеш відчути справжню магію різдвяного столу, відкрий казан, поклади сушені грушки, буряк і трохи добра. Не барися, подорожній — ця страва варта того, щоб її приготувати просто зараз!